Вже мала дитина може потребувати фахової допомоги психолога, психотерапевта чи лікаря психіатра. Зголоситися треба і батькам, і дитині. Співпраця психолога з цілою сією є більшим гарантом, що дитина буде здоровою і її поведінка поміняється на кращу.
Немовля (дитина від народження до 2 року життя) вже творить основи своєї особистості. Я використовую у цій статті теорію розвитку Еріка Еріксона. Еріксон говорить, що в так малому віці формується почуття безпеки і довіри. Довіри до самого себе, до інших людей, і до світу. Коли стаємо дорослими або довіряємо, що світ є безпечний і можна розраховувати на допомогу іншим, або недовіряємо, і почуваємо страх, і загрозу в новій ситуації.
Дитина потребує, для правильного розвитку, створення первісного прив’язання з батьками, найчастіше це мама. Основна потреба немовля це дотик – поцілунки, пригортання, обнімання, часте ношення на руках, ніжне говоріння до дитя. Дитина тоді вивчає, що її потреби їжі, спокійного сну, тепла, близькості і любові є чимось очевидним, і добрим. Коли немовля плаче і кричить воно може розраховувати на скору допомогу, і ніжність. Заспокоєння дитини є сигналом для дитини, що з нею все гаразд і її потреби є для когось важливі. Дитя вчиться довіряти самому собі. Твориться структура особистості – довіра до самого себе. Тільки коли я довіряю собі я можу заризикувати довіритися іншій особі.
Більшість хворіб дітей в цьому віці скоріше виліковується, коли дитина є часто ношена на руках і цілована. Скажете, це складно. Дитина привикне, буде розпещена. Так привикне, що любов є можлива, привикне до поваги до самої себе і до довіри до інших людей. Це дасть її сильну основу зрілості у цілому її дорослому житті. Вона буде краще вчитися, менше хворіти і легше нав’язувати відносини з ровесниками.
Наступний період життя дитини це приблизно 2-3 рочки. Тут ми батьки є відповідальні за створення наступного елементу особистості. Це незалежність. Дитина часто говорить – «я сам». Вона вивчає сотні нових вмінь – самостійно іти в туалет, мити ручки, бігти по сходах, самому їсти, складати кубики, малювати перші рисочки. Дитя вчиться говорити, двома, трьома словами творити речення. «Хочу пити», «дай їсти», «мамо дай»…
Похвала, підтримка, захват над дитиною дають силу пробувати щось нове і цікаве. Дитина стає незалежною малою особою. Прискорене вимагання самостійності, критика дитини і карання нищить дитину і творить у неї невпевненість і поставу пасивності.
Коли дитина іде до садочка (4-6 років) в неї ми батьки можемо сформувати наступну чудову рису – ініціативу. Це постава – «я хочу спробувати, мене цікавить щось нового». Дитина ризикує, пробує, щось вперше зробити. Вивчає їзду на велосипеді, щораз краще говорить, цікавиться усім новим, буквами, цифрами, явищами природи. Ставить велику кількість запитань. «Чому трава є зелена?», « Чому ця дитина плаче?». «Чому я народився?» Вона чекає від нас зацікавлення і ніжної відповіді, відповідної до її віку.
Чи дитина буде мати поразки, недоліки, програші? Звичайно, що так. Напр. підемо на басейн чи на футбол а вона може плакати і боятися. Що тоді? Запитатися дитини, чи можемо її пригорнути до себе і дозволити її на жаль, страх, смуток. Це також потрібні почуття і варто їх переживати поруч тих хто нас любить.
Вік 5,5 року це вік на «НЄ». «Не буду їсти», «не хочу тих штанів», «не піду на гойдалку»…..Чи варто дозволяти дитині на її постійне заперечення і бунт. Варто. В рамках безпеки і розумності. Деколи варто дати вибір «можеш одягнути або спортивні штани або джинси, що вибираєш?», «можеш з’їсти м’ясо або картоплю, що хочеш?» Деколи це діє і дитина менше бунтує і щось вибере. В іншому випадку сама скаже за кілька хвилин, що хоче їсти і необов’язково це мусить бути цукерка чи булочка.
Коли є за багато критики у дитини вже в так ранньому віці створиться почуття вини, яке може супроводжувати її у дорослому віці.
